Зірки та балкони

Зірки

Фух! Тетянка голосно видихнула і рішуче підсунула до себе дзеркало і почала накладати на обличчя сріблястий грим.

Вона робила це досить вправно, адже від самого народження практично живе за лаштунками театру. Як і мама.

Мамине королівство – костюмерна та майстерня. Мама створює дивовижні костюми, які для вистави так само важливі, як і гра акторів. Ну, звичайно, хороший актор і в спортивних штанах може зіграти будь-яку роль. Але ж яка Снігова Королева без блискучо-кришталевої сукні?

Тетянка була своєю у цьому чарівному театральному світі. Вона нишпорила всюди, але найбільше любила мамину майстерню та гримерки. Гримери залюбки ділилися з нею своїми секретами, а останнім часом навіть дозволяли допомагати і хвалили.

Чи ж варто дивуватися, що їй прийшла у голову саме така ідея? Грим їй без проблем позичили. А мама, якій вона довірила свою таємницю, дозволила скористатися одним з театральних костюмів. Він все одно вже років зо два висить у дальньому кутку костюмерної, чекаючи, поки виставу знов почнуть грати або ж він знадобиться для іншого образу…

«Хоч би він не передумав сьогодні виходити зі своїм телескопом… Дивно все ж таки, чого раніше можна було з балкону на зорі дивитися, а тепер раптом світло ліхтарів заважати стало? Чи злякався? Злякався, точно злякався. Хоч би про ліхтарі не брехав. А я не боюсь!»

Такі думки штовхалися у Тетянки в голові, доки вона одягала на себе блискучий сріблястий комбінезон. Добре, що у костюма був капюшон. Під нього Тетянка намагалась заховати свої рудувато-каштанові кучері, але у них були явно інші наміри…

Час ішов, Тетянка нервувалася, літня ніч перемагала останні відблиски далекого сонця і запалювала у темряві ліхтарі…

Саме темряви очікував той, про кого думала Тетянка. У нього таке рідкісне і таке чоловіче ім'я – Гліб. Він спускався сходами до річки, залишаючи за спиною будинок, до якого вони нещодавно переїхали.

Найбільшою окрасою цього будинку, збудованого років 200 тому, були балкони. Їх ніби виліпили цілком разом з будинком і створили дивний орнамент. А на верхньому, четвертому поверсі балкони взагалі об'єднувались у суцільний пояс.

От через ці балкони і втрапив Гліб у ситуацію, яка його напружувала і лякала. Першого ж дня, ще не розпакувавши після переїзду речі, він вийшов на балкон, щоб помилуватися краєвидом. І побачив поруч дівчинку, яка писала щось, тримаючи блокнот на колінах. «Герміона!» – подумки гигикнув він, бо здалося, що подружка Гаррі Поттера власною особою сидить на сусідньому балконі.

Як чемний сусіда, Гліб посміхнувся та привітався. І щосили схопився за перила балкону, бо гаряча хвиля ледь не збила його з ніг, коли Герміона підвела на нього очі. Втім, хлопець не став особливо розбиратися, що то було, лише струснув головою та покліпав очима.

А Герміона виявилась Тетянкою, милим та веселим дівчиськом. Їй подобалось все робити на балконі – казала, що тут світліше і цікавіше, ніж у кімнаті. Вона тут читала, писала, малювала, часом шила.

З нею було приємно спілкуватися. Хоч вона й була на три роки молодшою, але зі знанням справи говорила про речі, щодо яких Гліб і гадки не мав. Він теж розповідав дівчинці те, чого не було ні в її книжках, ні у її шкільній програмі – про зорі та далекі світи. І ще про те, як до них дістатися.

Як темніло, Гліб встановлював на балконі телескоп, щось шукав у небі і записував у свій зошит. Допомагав Тетянці перестрибувати через перегородку між балконами і разом з нею подорожував від зірки до зірки.

Так йому подобались ці хвилини. Навіщо ж він усе зіпсував? Чому раптом його руки пірнули у ці шалені кучері? Який вогонь обпалив його губи, ледь вони легенько торкнулися скроні дівчинки? Що ж станеться, якщо поцілувати її просто в губи? Геть згориш, чи що?

Гліб злякався. Це ж, м’яко кажучи, не перший його поцілунок. Було по-різному: ніяково, приємно, смішно, хвилююче. Але так гаряче не було ніколи!

Він незграбно вибачився та почав плести якісь нісенітниці. Мовляв, світло ліхтарів заважає роздивитися плями на місяці, та й взагалі, краще це робити пізніше з набережної. А їй, Тетянці, мабуть же не дозволять вночі гуляти...

Ось уже тиждень він виходить на балкон лише вдень, а пізно ввечері йде зі своїм телескопом до річки і щоразу сварить сам себе за нестриманість.

«Дурень! Їй лише 13, мені 16. За рік я поїду звідси у свій авіаційний університет. Там серйозні тренування, іншого шляху у космонавтику немає… Не можу я дитині заморочити голову… Хай буде для мене просто молодшою сестрою!»

Та хоч як він себе вмовляв, ніяк не вдавалося думати про Тетянку, як про сестру. Ця дівчинка стала ніби продовженням його самого. Вона не кепкувала з його дивних мрій про подорожі до зірок, із задоволенням малювала далекі світи за його розповідями і не мала жодних сумнівів про здійснення мрій.

– Ну то й що з того, що мало не всі хочуть стати продюсерами чи моделями? – знизувала вона плечима. – Тобі ж лише треба стати найкращим у країні військовим пілотом. Тим паче, що у міжнародних космічних проектах Україна все одно бере участь, незважаючи на складну ситуацію.

Тетянка і до своїх мрій ставилася, як до питання вирішеного. Їй анітрохи не здавалися несумісними бажання стати акторкою, танцюристкою, письменницею та дизайнеркою. Необов'язково ж робити все одночасно, правда?

Гліб зупинився на звичному місці, але так і не вийняв телескоп із чохла. Загрузнувши у думках, дивився на темні хвилі, що виблискували під місяцем.

Ледь чутний, але відмінний від шелесту листя шурхіт змусив його обернутися. Прямісінько до нього по пустій набережній наближалася срібляста тоненька фігурка. Гліб струсонув головою, але видіння не зникало. Дивної форми голова, схожа на краплю, видовжені ноги та пальці рук. Сріблястого кольору обличчя без губ. Навіть очі здавалися сріблястими. Чи це зорі у них відбивалися?

«Ото начитався фантастики…» – подумав Гліб, а вголос спитав:

– Ти хто?

Відповіддю йому був змах довгих рук, які вказували кудись в небо. А тоді це срібне створіння почало плавно рухатися, ніби ковзаючи по асфальту. Це був незвичайний танок без музики. Дивно, але Гліб його розумів. Він бачив у цих рухах і сильний вибух, і швидкий політ, і стрімке падіння. Довгі срібні пальці торкнулися його долоні і вклали в неї невеличкий металевий предмет, а потім показали Глібу на річку.

Скільки не вдивлявся хлопець у хвилі, не побачив нічого, окрім місячних зайчиків. А коли озирнувся, біля нього вже нікого не було. Тільки у долоні залишилось щось кругле на ланцюжку, схоже на медальйон.

Від легкого натискання медальйон відкрився, і з нього випала складена у кілька разів записка: «Якщо ти полетиш до своїх зірок, я тебе дочекаюся. Або полечу з тобою». А ще з медальйона на нього дивилися сірі зоряні очі. Тетянчині очі!

Гліб засміявся. Йому вже прибульці ввижалися, а це… «Яка ж вона все-таки… Зірка!»

Вранці Тетянка знайшла на балконі букет троянд. Значить, придумана нею гра не була марною. Більше не треба боятися, що язик зрадливо дерев'янітиме. Бо всі головні слова написані.

Тетянка все перечитувала знайдену під трояндами листівку. У неї всередині мерехтіли та сяяли сотні зірочок. Їй ще ніколи не писали віршів…

Летіла зірка посеред безодні

В яскравім сяйві, в темних небесах,

І впала на сусідньому балконі,

І дім знайшла в твоїх палких очах.

* * *

Балкони

– Слухай, а може, варто розібрати цю перегородку? – запитав Гліб, підхоплюючи Тетянку на руки, коли вона перебиралася на його бік балкону. – Взимку стрибати через неї буде не дуже зручно…

– Взагалі-то цих перегородок раніше і не було. Це була суцільна галерея навколо будинку. Так власник захотів, бо розумів, що в старості йому буде важко виходити на прогулянки з четвертого поверху. Тому подбав про можливість дихати свіжим повітрям і милуватися рідним містом та річкою.

– Звідки такі подробиці? – поцікавився хлопець.

– Цей будинок колись належав моєму пра-пра-прадіду, - спокійно промовила Тетянка, старанно загинаючи пальчики, щоб правильно порахувати кількість «пра-» у складному переліку поколінь.

Гліб перетворився на знак питання. Вони познайомились кілька місяців тому, але дівчина жодного разу не натякнула, що цей будинок – її родинне гніздо.

При огляді квартири перед покупкою брокер розповідав, що будинок з дивними балконами є архітектурною пам'яткою, що належав він заможному комерсанту, що три поверхи здавались в оренду творчим та знаменитим людям, а на верхньому жив сам господар.

Як же так сталося, що радянська влада не виселила, не розкуркулила і не репресувала нащадків домовласника?

Тетянчина розповідь була схожа на подорож у часі… Але, дослухавши до кінця, Гліб вже не дивувався, що цю історію так дбайливо зберігали кілька поколінь.

Її пращур на ім'я Олександр мав грецьке походження та незвичне прізвище. Він бачив багато країн та людей, зустрічав чимало східних та західних красунь, але саме у цьому слов'янському містечку, що на той час вже було центром губернії, знайшов свій дім та кохання.

Задля того, щоб одружитися з красунею Софією, він вирішив побудувати маєток на найвищому, хоч і досить небезпечному місці крутого берегу. Звідти відкривався чарівний краєвид на місто та річку, спокійну й величну. Але тут ніхто не ризикував будуватися, бо місцина відкрита для усіх вітрів та дощів, а під тонким шаром ґрунту – тверда скеля…

Мабуть, саме від грека Олександра успадкувала Тетянка оцю незламну віру в те, що неможливого не буває. І саме його сріблясто-сірі очі блищали зараз на її обличчі, увібравши в себе увесь величезний світ, що йому пощастило побачити у своїх подорожах.

Завдяки таланту архітектора та, звичайно, грошам багатого купця вже майже два сторіччя непохитно стоїть на цьому пагорбі чудернацький будинок. В ньому поєднано багато стилів, використані особливі технології, які на той час взагалі здавалися фантастичними.

У будинку жили щасливо та весело, господарі були надзвичайно гостинні та щедрі. Але епідемія відібрала у Олександра дружину і доньку. На щастя, крихітну онуку вдалося врятувати. З того часу господар будинку влаштував на першому поверсі дитячу лікарню, де будь-який городянин міг отримати допомогу.

Не лише за лікарню місто було вдячне Олександру. Він брав участь у будівництві школи та театру. Згодом його онука, що виросла неймовірно талановитою та вродливою, грала на сцені цього самого театру.

Вона вже була відомою акторкою, коли 1917 року відбулася революція. Один з червоних командирів побачив на сцені екзотичної зовнішності смаглявку, що заворожувала публіку пристрасним танцем та потужним голосом, і закохався – миттєво та безповоротно.

Чи за покликом серця, чи з інших міркувань, але красуня-актриса саме його обрала з десятків шанувальників. Завдяки цьому шлюбу старий і вже зовсім немічний Олександр залишився жити у своєму будинку. Щоправда, йому тепер належало лише кілька кімнат, але для нього важливішим було інше.

Його тішили щастя, краса й талант єдиної онуки. Він досі за власний кошт утримував дитячу лікарню, і нова влада це цінувала. Будинок поділили на квартири, хто тільки тут не жив! Втім, про це можна прочитати на меморіальній табличці біля входу…

– Знаєш, Тетянко, з цієї історії цілий серіал викрутити можна! Чи книжку написати…

– Може, я й напишу колись… – замислилась Тетянка. – Дякую за ідею!

– Скажи, а прізвище того Олександра зовсім втрачено? Я так розумію, що у нього синів не було?

Тетянка всміхнулася:

– Не всі жінки беруть прізвище чоловіка при одруженні. Прабабця виступала на сцені під його прізвищем. І мама після розлучення теж взяла це прізвище. І під цим прізвищем стала відомою художницею по костюмах. Та й місто його не забуло. Цей пагорб і навіть весь район називають його ім'ям.

– Самдари? – ошелешено підняв брови Гліб.

– Самдіарі. Трохи переінакшили люди, до нашої мови пристосували звучання.

Чи не вперше у житті історія постала перед Глібом не нудним текстом підручника, а живою дівчинкою з сусідньої квартири. Це було дуже складно усвідомити, і Гліб ще більше нагадував знак питання. А запитань було дуже багато.

Найбільше його дивувало, що Тетянка досі жодного натяку не робила на своє походження. Настільки скромна? Але не байдужа до свого роду, це точно.

У Гліба, нарешті, сформувалася якась думка:

– На нашому поверсі зараз лише три сім'ї живе, здається? Виходить, якщо викупити у сусідів їхню квартиру, весь поверх знов можна було б об'єднати… Якщо, звісно… якщо ми… ми з тобою…

Тетянка терпляче чекала, поки хлопець наважиться вимовити це слово.

– Якщо ми одружимося, було б здорово, мабуть, щоб весь поверх знов належав одній родині! – нарешті видихнув Гліб. І сам собі здався цілковитим йолопом, адже він щойно зробив пропозицію 13-річній дівчинці.

– А для чого нам так багато?

– Ні, спочатку скажи, чи ти згодна вийти за мене! – Глібові раптом стало легко та весело.

– Ну, якщо ти не будеш вимагати змінити грецьке прізвище на українське… – теж засміялася Тетянка.

Виявляється, робити пропозицію необов'язково урочисто, з обручкою та стоячи на колінах. Це може статися ось так – несподівано і навіть кумедно. Обоє щиро реготали з такого виверту – що, тепер заручини святкувати?

– А мене приймете до веселого гурту?

Батько Гліба дивився на дітей і теж чомусь посміхався. І відчував, що у грудях тане величезна крижина, яка лежала там, відколи померла дружина. Той біль, що довго мучив її, виснажував усіх, висмоктував до краплини радість. Причому не лише з людей, а навіть із стін квартири, у якій вони жили.

Саме тому він вирішив переїхати із сином в інше місце. Вони не прагнули забути. Вони просто не могли більше змагатися з болем, який просочив усі шпаринки. До того ж, вона сама просила: «Продовжуйте жити, обіцяйте мені не витрачати своє життя на скорботу. Я вас люблю і хочу бачити вас щасливими. Я знатиму…»

Вони пообіцяли. Але вони ще не знали тоді, як важко бути щасливим, втративши найдорожчу людину…

«Люба, здається, у нас тепер не лише син, але й донечка», – подумки завів чоловік розмову з дружиною, це вже стало для нього звичною справою. – «Про цю дівчинку тільки й мови… Нарешті вибрався з роботи трохи раніше, зміг її побачити. Наш хлопчик закохався, і він щасливий. І я щасливий за нього!»

– Діти, заходили б ви у кімнату, прохолодно вже… Хоча, заради такої чарівної панянки я б і сам не звертав уваги на холод, – підморгнув він Тетянці.

«Панянці» комплімент був приємний, вона посміхнулася, але очей не опустила, не знітилася, пильний погляд витримала. Глібовому батькові це сподобалося, і несподівано для себе самого він запропонував:

– Синку, ми ж так і не відсвяткували новосілля! Давай-но у вихідні запросимо наших сусідів, на балконі поставимо мангал, я фірмовий шашлик зроблю…

– А як же твої колеги, друзі? – здивувався Гліб. – Ти ж нібито планував їх запрошувати…

– Ет, з колегами я й так щодня спілкуюся. А от з сусідами стосунки налагодити – це набагато важливіше. Сусіди можуть стати ближчими та ріднішими за деяких родичів…

За кілька днів відбувся офіційний сусідський візит. Гліб і Тетянка очікували цієї події трохи напружено. Але… все виглядало так, ніби дружна сім'я просто зібралася на святкову вечерю. Не змовляючись, дорослі стали звертатися до Гліба з Тетянкою просто «діти».

Хоч батьки щойно познайомилися, спілкувалися і поводилися вони так природньо і невимушено, що сторонній прийняв би їх за давніх друзів. Вони з неприхованим задоволенням зверталися один до одного «пане Олеже» та «пані Ірино». І, хоч говорили вони про досить буденні речі, погляди у них були якісь незвичні, та й інтонацій таких діти теж раніше не чули…

Тетянчина мама хвалила стильний та стриманий інтер'єр. Батько Гліба розповідав, як закохався в цей маєток і як просив дизайнера зберегти дух історії, але не перевантажувати оселю класичними деталями. А ще він ділився тонкощами приготування шашлику з осетрини, і на превеликий Тетянчин подив, її мама з цікавістю слухала.

Гліб не впізнавав свого батька. Точніше, впізнавав, але не стриманого та пригніченого, яким він став після маминої смерті. Він нарешті бачив справжнього батька – дотепного, жвавого, галантного. Навіть посивіле волосся вже не додавало йому років.

– Здається, батьки знайшли спільну мову, – з явним полегшенням прошепотів Гліб.

– А мені здається, вони знайшли одне одного, – так само пошепки відповіла Тетянка. Закусивши губу, вона помовчала трохи і додала: – Ти гадаєш, це неправильно? Нечесно по відношенню до твоєї мами?

– Я думаю, мама б лише зраділа. Вона сама просила його не стримуватися, якщо зустріне хорошу жінку. Це ж не зрада. Він її кохав, цінував і ніколи не забуде. Та й мені ніхто не замінить маму. Але ж батько має право на інші почуття, інші стосунки.

Гліб трохи помовчав, і раптом засміявся:

– Ото дивна вийде у нас сімейка!

– Ой, ні-ні! Попередь батька, щоб не намагався зробити з мами домогосподарку, бо все зіпсує. Вона нізащо більше заміж не вийде. Хоча, вони й без нас розберуться. Поглянь, про нас взагалі забули…

Батьки тим часом на балконі разом (!!!) чаклували над мангалом. Пані Ірина збризкувала шашлики маринадом, а пан Олег повертав шампури і подумки знову звертався до дружини: «Люба, знаєш, я щасливий не лише за Гліба, а й за самого себе…»

«А я щаслива за вас», – прозвучав у нього в голові тихий і майже реальний голос.