.jpeg)
У минулому HR-ка та власниця кавʼярні, Лариса Рудак у 2020 вирішила кардинально змінити життя і стати письменницею. У кінці 2022 Лариса дебютувала з першою повістю для дітей «Пригоди Котлетки». Ми розпитали письменницю про те, як видати дитячу книжку, про співпрацю з видавництвом «Парасоля», ілюстрації у дитячих книжках та чому важливо досліджувати родинні стосунки.
Ларисо, вітаємо тебе з письменницьким дебютом! Чи було у тебе відчуття здійсненої мрії, коли ти отримала перший екземпляр власної книги?
Я уявляла свій дебют у літературі інакше. (сміється) Але в письменництві справді здійснилася моя дитяча мрія. Колись я мріяла стати акторкою (не тільки тому, що я хотіла стати популярною, але й тому, що мені подобалося перевтілюватися). І не так давно я усвідомила, що через письменництво цю мрію теж вдалося реалізувати, бо дослідити й описати персонажа — це як зіграти його в кіно або театрі. Коли я працюю над якимось героєм, то для того, щоб він вийшов живим, реалістичним, опуклим, мені треба стати цим героєм чи героїнею. Треба зрозуміти, як він чи вона діє, що думає, як би він чи вона вчинила б у тій чи іншій ситуації. І тоді я фактично перевтілююся в цього героя чи героїню і проживаю з ним кілька тижнів чи місяців. Іноді в побутових ситуаціях думала: “А яке б рішення зараз прийняв мій герой?”
Дуже цікаво! Ти відкрила для себе ці додаткові можливості, які нам дає письменництво, уже в зрілому віці, чи раніше? Коли ти взагалі зрозуміла, що хочеш пов'язати своє життя з літературою?
Я довго не мала чіткого наміру написати, а тим паче видати свою книжку, хоча писати завжди любила. Проте наступив такий момент, коли я подумала, що протягом усього життя робила не те, що мені насправді подобається. Це усвідомлення прийшло під час пандемії, коли було багато часу на розмірковування. Тоді я сіла (в буквальному сенсі сіла на ліжко) і замислилася: а що ж я насправді люблю робити? Відповідь на це питання трохи здивувала мене саму. Виявилося, що найбільше в житті я люблю читати і писати. Я вирішила ризикнути і почати займатись новою справою. Але знаючи себе і те, як я швидко захоплююсь новими ідеями, а потім їх кидаю, я пообіцяла собі, що даю мінімум два роки, щоб зрозуміти, чи письменництво – це саме “справа мого життя”. Вже тоді ж я усвідомила, що написання книжки може тривати рік-два, а то й більше. Зізнаюсь, це мене лякало, бо я з тих, хто любить швидкі результати. Зараз вже спокійніше до цього ставлюся.
Якими були твої перші кроки для втілення цього амбітного плану, адже пройшло не так багато часу і ти отримала вагомі результати: видану дитячу повість, перемогу в конкурсах, дописані рукописи романів ?
Як тільки вирішила писати, в ту ж мить зателефонувала своїй подрузі, дитячій письменниці, і запитала, що робити і з чого взагалі починати. Подруга порадила мені курси Літосвіти, а ще запитала мене, чи я вже знаю, про що хочу писати. Я відповіла, що ні, але “точно не дитячу літературу”. Чесно кажучи, не знаю, чому я думала, що не буду писати для дітей. Ця реакція здивувала мене саму, бо я мама з 15-річним досвідом читання книжок вголос. Я перечитала тонни літератури для дітей. Але як то кажуть: “Ніколи не кажи “ніколи”. Протягом майже двох років я писала тільки для дорослих читачів. У рамках різних літературних курсів та і поза ними я працювала над психологічним романом (його вихід заплановано на травень-червень у видавництві “Парасоля”) і над серією оповідань. З часом я таки спробувала створити декілька історій для дітей, але вони ще вимагають доопрацювання. А якось я дізналася, що одне видавництво шукає автора, який би написав продовження коміксів, де головною героїнею була б собачка. Ми саме взяли додому щеня бігля, і я подумала, що дуже добре можу уявити, як себе поводять песики і як зобразити головну героїню, її поведінку, характер тощо. Я спробувала, - і мені сподобалося.
Схоже, що у тебе відбулося повне занурення в літературний процес. Така проактивна позиція і вміння бачити можливості навіть в тих жанрах, про які ти раніше не думала, свідчить про твою відкритість до ідей і віру у власні сили. Чи це не так?
Важко сказати, адже потім почалася війна і було не до письма.
Протягом перших кількох місяців я волонтерила як консультантка з першої психологічної допомоги і кризова консультантка в осередку для біженців. Спостерігала за мамами з дітьми і тим, як вони собі радять у цей складний час. І весь час думала, що я ще можу зробити, чим я можу допомогти, крім волонтерства. І тут я згадала, що у мене був майже готовий рукопис дитячої повісті — ті кумедні історії про песика. Я подумала, що така книжка може допомогти дітям відволікатися від страшної реальності. Я його допрацювала і запропонувала видавництву «Парасоля». Так почалася наша співпраця.
“Я вірю в те, що в кожної людини є якісь таланти, проте я також переконана, що часто не так просто зрозуміти, в чому саме ти здібний чи здібна. Іноді може знадобитися багато часу, щоб зрозуміти, на що ж ти здатен чи здатна, перед цим перепробувавши багато різних професій.”
Ларисо, який свій життєвий досвід ти цінуєш найбільше, і як саме він тобі пізніше пригодився в письменництві?
У моєму житті склалося так, що я вчилася на філолога і літературознавця, потім працювала HR-кою, пізніше вчилася на дитячого психолога і короткий час працювала у цій сфері, потім вела з подругами клуб для мам. А після переїзду до Польщі у 2012 відкрила і керувала кавʼярнею та студією майстер-класів, де моїми основними клієнтами були родини з дітьми. Коли я взялася за письменництво, то усвідомила, що ніби всі ниточки зійшлися у потрібному місці.
Перший раз у житті мені знадобилася моя філологічна освіта. Ще більше в нагоді стало моє навчання у Київському Гештальт Університеті та на курсах у Світлани Ройз.
Навчаючись і працюючи, як дитячий спеціаліст, я зрозуміла, що неможливо допомогти дитині, якщо не змінити нічого в родині. Треба змінювати щось у сімʼї, бо сімʼя - це система, в яку вписана дитина. Родина, як система, мене страшенно цікавить: що і як там влаштовано, наскільки кожна система своєрідна, як кожний член впливає на інших і багато чого іншого.
А коли я працювала HR, то помітила, що людина може мати успішну кар'єру, бути розумною, талановитою, навіть геніальною у своїй сфері, але в той же час їй бракує навиків роботи в команді і вміння будувати стосунки з близькими та оточуючими.
Які теми цікавлять тебе, як письменницю?
Теми родини і стосунків для мене є одними з головних. Я люблю спостерігати, аналізувати і, звісно ж, писати про це.
Коли я читаю про людські стосунки в інших книжках, то мені це частенько допомагає щось більше зрозуміти про себе, ніби подивитися на себе збоку. Це іноді діє як психотерапія. Я буду дуже рада, якщо щось з того, про що пишу я, відгукнеться моїм читачам.
Про кого ти любиш писати найбільше? Яких персонажів вдається відчути легше, а які вимагають додаткової роботи, дослідження?
Я люблю експериментувати з різними персонажами. Найбільш мені близькі, звісно, жінки мого віку. Але я теж дуже люблю героїв дітей та підлітків. У них менше фільтрів, вони думають не так, як дорослі, мають думку, відмінну від думки дорослих. За ними цікаво спостерігати, досліджувати та писати про світ їхніми очима.
В чому ти вбачаєш запоруку успішної реалізації творчого задуму?
На власному досвіді я швидко зрозуміла, що недостатньо мати хороші “ вхідні дані” і сприятливі умови. Як у будь-якій роботі треба багато працювати і потрібна дисципліна.
У будь-якій книжці для письменників вам порадять писати щодня. Згодна з цією засадою. Якщо і не щодня, то принаймні регулярно. Дисципліна в письменництві відіграє не найголовнішу, але дуже важливу роль. Я загалом страшенно хаотична людина, яка не любить правил, що обмежуть чи до чогось змушують. Та у письменництві я покірно прийняла цю засаду, бо навіть найменша новела сама себе не напише. Крім того, важливо писати без перерви, тому що, коли пишеш, впадаєш у певний стан, занурюєшся у атмосферу свого твору і коли виходиш з неї, то треба багато часу, щоб повернутися, згадати всі нюанси. Але коли перша чернетка готова, я даю творові час відлежатись, “відпочити”, щоб пізніше подивитися на нього свіжим поглядом.
Це дуже виважений і тверезий підхід до творчого процесу. Що тобі допомагає не порушувати ці перевірені правила, уникати самосаботажу?
Одним з головних ворогів дисципліни вважаю занадто високі вимоги до себе і самоїдство. Дуже важливо бути критичним до себе, але скоріше вже на етапі редагування. Коли ж пишеш тільки першу чернетку, то думки “Це нікуди не годиться” і “Це повна фігня” дуже заважають кожного дня сідати і працювати. Іноді я кажу собі “Так, може це і фігня на даному етапі, але я це все потім поправлю, головне зліпити зараз все до купи”.
Сподіваємось, що комусь з читачів це стане добрим нагадуванням не бути надто прискіпливими до себе. Мабуть, кожен автор-початківець потребує такого заохочення і вміння переконати себе не покидати історію на півдорозі. Чи є у тебе ще поради, якими ти б хотіла поділитися з колегами?
Коли мені не пишеться, я починаю досліджувати ту тему, над якою працюю. Читаю додаткову літературу, щось дивлюся чи слухаю. Потім в процесі приходять ідеї, i я сідаю за писання. Просто, але дієво.
Дякуємо! Повертаючись до твоєї дебютної книжки, розкажи, будь ласка, про ілюстрації. Вони такі кумедні і милі!
Ой, це правда! Я теж так вважаю! Залюбки розповім. В історіях для дітей ілюстрації не менш важливі, ніж текст. Ще до того, як я сіла писати першу чернетку, я вже знала, якого типу ілюстрації я хочу, і шукала того, хто вміє і любить малювати у такому стилі.
Я написала допис у спільноті «Ілюстрактор» на фейсбуці про те, що шукаю ілюстратора для дитячої книжки, відгукнулося багато людей. Троє з них погодилися намалювати пробні малюнки. І з цих трьох, залучивши читачів, ми разом з видавництвом вибрали Nika Ewan.
Я детально (як мені здавалося) прописала технічне завдання для кожної ілюстрації, але у Ніки все одно виникло багато питань. Ми все пропрацювали, і тільки потім вона взялася за роботу. Далі було досить багато правок. Якісь дрібнички, але на це все одно пішло досить багато часу. Тобто спільна з художницею праця над ілюстраціями зайняла стільки ж часу, скільки написання тексту – кілька місяців.
Результат був того вартий! Ілюстраторці вдалося прекрасно передати емоції персонажів, характер Котлетки. Розкажи, які дитячі автори вплинули на розвиток твоєї уяви і письменницького таланту?
З дитинства люблю Марка Твена, Януша Корчака, Астрід Ліндґрен, Андерсена та Льюїса Керрола. А також є дитячі письменники, яких я відкрила завдяки читанню своїм дітям: Марія Парр, Джулія Дональдсон, Ґжеґож Касдепке, Джоан Роулінг (вперше читала синові, перечитую впʼяте), Джеф Кінні, Роалд Дал, українські письменниці Таня Поставна і Оксана Лущевська.
Ларисо, як мама двох дітей різного віку, і як авторка дитячої книги, поділися спостереженнями, про що люблять читати сучасні діти та підлітки?
Фентезі, дитячі детективи і дитячий нон-фікшн. Щодо тем то дітей, цікавлять: пригоди, смішні історії, школа і те, як вона їм не подобається, стосунки з друзями, книжки про тварин, дитячий нон-фікшн.
Діти не люблять, коли їх повчають і коли все розжовують, проте люблять легкі історії, де щось є про них самих.
А що ти любиш читати зараз ? Які книги тобі запам'яталися з прочитаних за минулий рік?
— Ольга Токарчук «Емпузіон».
— Ієн Мак’юен «Спокута» (є екранізація з Кірою Найтлі)
— Ішіґуро Кадзуо «Never let me go».
Для заключної частини інтерв`ю ми приготували запитання від маленьких читачів і читачок, які вже прочитали "Пригоди Котлетки".
— Звідки ви знаєте про що думають собаки?
— Я ж письменниця, я можу придумати. Але насправді, коли за ними спостерігаєш, за виразом мордочки, то можна побачити їхні емоції. Собаки дуже соціальні: свариш — зображає засмучену мордочку, радіють — це також видно.
— Як звати вашу собачку, якої вона породи і чи любить вона котлетки?
— Собачку звуть Меггі, порода — бігль, як в книжці. Меггі ніколи не пробувала котлет, бо (і тут є одна цікава деталь) — я ніколи їх не робила.
— Яку шкоду робила ваша собака поки була маленькою? Вона зараз вихована?
— Зараз вона набагато краще поводиться. Зі шкоди — це іноді гризе речі. Особливо коли хоче, щоб на неї звернули увагу, тобто вона приносить якусь річ до мене і гризе її так, щоб я це бачила. Ще якось вона залізла на стіл і з’їла млинці з м’ясом. Ось звідки історія з котлетками у книжці)
— З ким складніше — з дітьми чи з собакою?
— Дуже схоже:) Собаки як діти. Вони такі ж щирі як діти. А ще так, як діти часто хочуть уваги батьків, собаки хочуть бути в контакті зі своїми господарями.
— Чому у Котлетки така коротка пам’ять?
— Мабуть, як у дітей (сміється), так і у собак.
— Дякую за смішну книжку, чи буде у наступній частині історії про Котлетку киця?
— Не планувала, але я подумаю про це. Будуть інші песики — вона йде до школи і знайомиться там з різними песиками, різних порід.
— Коли надворі гроза, Котлетка біжить до господарів на ліжко?
— Так, біжить.
— Хто з дітей більше любить Котлетку і чому?
— Вони всі її по-різному люблять. Молодший її сприймає, як того, з ким можна погратися, такого собі спільника в іграх і у шкоді. Софію я уявляла, як себе, коли була маленькою. Я сприймала собачку, яка була у бабусі з дідусем, як ляльку. Замотувала її і катала у візку. Або брала за повідець, кричала «Жулька, слід!» і тягнула її за собою — відтворювала те, що бачила у фільмах.
Для Марти - це хтось, хто може її зрозуміти без слів і дати розраду.
Дякуємо тобі, Ларисо, за розмову і за те, що поділилася з нами власним досвідом та цінними порадами. Зичимо тобі творчих успіхів і здійснення всіх задумів!
Від редакції:
Письменниця Лариса Рудак вже презентувала книжку "Пригоди Котлетки" у школах та бібліотеках Варшави та Вроцлава.
10 червня планується дитячий фестиваль у Ґенті, Бельгія.
Про точні дати та місце презентації Лариса пише на своїй сторінці в інстаграмі. Підписуйтесь, щоб не пропустити та побувати на презентації самим чи з дітками. Переходьте за посиланням: @larysarudak