.jpeg)
Хамза завжди з’являвся наче нізвідки. Варто було їм лише обрати бар чи сісти за столик в ресторані, наче гриб після дощу звідкілясь вигулькував він. Та сама зелена куртка, та сама торба з книжками, та сама усмішка.
— Доброго вечора! Хочу представитися. Я — пакистанський поет, пишу поезію англійською та італійською…
— Так, чудово, привіт! — сміялася Сабріна з Франції. — Ми тебе знаємо, вчора ж буквально розмовляли…
— Так, точно! — Хамза робив погану спробу вдати, що справді пам’ятає її. — Хочу запропонувати вам свої збірки…
— Друже, — зітхав Джованні з Калабрії. — Куме, брате! У мене є всі твої збірки. Мені більше не треба, чесне слово!
— Я підпишу…
— Вони в мене всі підписані вже, дякую!
— Я пишу поезію про мою подорож з Пакистану до Сицилії, — не вгамовувався Хамза. — Про людську натуру, про несправедливість світу та боже благословення… Про моїх дружину та дітей вдома…
Зрештою, хтось все ж здавався та погоджувався купити книжку. Хамза радісно брав десять євро та сідав за сусідній столик, щоб наступні десять хвилин сконцентровано виводити на першій сторінці побажання.
— «Бажаю, щоб сад твого життя завжди буяв багатоцвіттям!», — читала присвяту Марта з Тернополя. — Ти таки поет, друже!
Хамза радісно кивав і тягнув сумку з книжками до наступного столика.
— Доброго вечора! Хочу представитися. Я — пакистанський поет…
Марта робила спробу засунути книжку до сумочки, але зрештою вона не влазила і стирчала наполовину назовні.
— Чого він мені під час обіду не трапився? — сплескувала руками вона. — Коли я з рюкзаком була!
— Бо він не продає книжки в університетській столовці! — сміявся Кріс з Гамбурга. — Хоча ні, брешу, колись я його й там бачив, на святі іноземних студентів. Не думаю, що там хтось щось купив, звісно, хоча хто знає…
Хамза обходив весь бар, делікатно пропонував свої книжки за кожним столиком, смиренно усміхався та скромно хвалив власні вірші, писав барвисті багатослівні присвяти тим, хто піддавався його маркетинговій стратегії і зрештою переходив до наступного ресторану, бару чи просто скупчення людей.
Його можна було зустріти і на фестивалі пива, яке він, звісно ж, не пив, і на святкуванні грецького великодня, і на маніфестації за права жінок. Високий, трохи сивуватий, з торбою книжок поезій двома мовами, він з’являвся в найбільш несподіваних містах Палермо та пропонував свої твори всім, хто потенційно міг мати при собі десятку та не кинувся б на нього з расистськими вигуками.
У місті, за їхніми підрахунками, лишалось не так багато людей, які жодного разу не доклалися б грошима до підтримки пакистанського поета. Коли ж після січневих іспитів вони вирішили прибрати у квартирі, серед купи мотлоху, який лишили попередні пожильці, знайшли ще кілька томів поезій Хамзи, присвячених якимось Гендріку, Естелі та людині, ім’я якої не піддавалося розшифровці — скоріш за все, автор його просто не розчув, і з делікатності вирішив не перепитувати.
Альваро з Севільї, який не давно з’їхав від них, бо отримав місце в гуртожитку, за пивом розповідав їм, що бачив Хамзу і там, коли він просив охоронця виставити його книжки у вікні скляної «буди», в якій той проводив дні та ночі за пильнуванням порядку. І навіть ця авантюра вдалася — тепер Хамза раз на тиждень приходив розпитувати охоронця про «доходи від продажів», бо йому були потрібні гроші на поїздку до Пакистану.
Ніхто не знав, ані скільки йому років, ані де він жив чи чим займався, окрім письма та продажу книжок. Одне було очевидно — розкошів типу нового одягу чи взуття Хамза дозволити собі не міг вже доволі давно. І навіть за таких умов, не здавався і не переключався на продаж троянд чи запальничок.
За кілька місяців, просто перед початком літа, Хамза зник, наче його ніколи й не було в Палермо. Спершу ніхто не звернув на це уваги — всі знали про його плани відвідати Пакистан. Коли ж він не повернувся і у вересні, дехто почав непокоїтися.
— Я вчора ввечері знайшла Хамзу в інтернеті! — оголосила якось за пізнім суботнім сніданком Ханна з Інсбрука.
— То ти тому не хотіла нікуди з нами йти вчора? — зареготав Джованні. — Щоб його сталкерити?
— Ні, бо я за нього хвилююся! — не оцінила гумору Ханна. — І, як виявилося, не лише я.
Вона показала їм екран свого ноутбука, на якому був відкритий профіль Хамзи.
— Ніколи б не подумала, що в нього є своя сторінка, — гмикнула Сабріна.
— Звісно, що є, він же поет, який пише про благословення та людську нату… — почав Джованні, але не встиг договорити.
— Він у Флоренції, — перебила його Ханна. — В лікарні. Поїхав туди і захворів. Для нього тут збирають гроші… Блін, це так сумно! Ніхто в нього не вірить, крім нього самого, і він тепер там сам-один, і його там ніхто не знає так, як тут…
Того ж вечора вони зробили переказ на картку Хамзи і виставили його книжки на найбільш почесному місці в квартирі — холодильнику, який чомусь стояв в коридорі коло вхідних дверей.
За тиждень Хамза написав на своїй сторінці декілька абзаців дуже поетичних подяк і повідомив, що почувається набагато краще і вже вийшов з лікарні. Ханна трохи повеселішала, решті теж відлягло від серця. Кожен з них подумки пообіцяв собі купити в Хамзи по другому комплекту книжок, щойно побачать його зелену куртку на обрії.
Але Хамза не повертався. Його сторінка мовчала, ніхто не мав жодних новин. Кріс взяв за звичку читати по одному віршу з першої збірки за ранковою кавою. Дивитись на нього було смішно — він супився, звіряв італійську версію кожного вірша з англійською, перевіряв окремі слова в словнику, хитав головою. Але підозри Марти в тому, що йому просто не подобається поезія, слухати відмовлявся. Лише сильніше супився і повертався до книжки.
Перед різдвяними канікулами до їхньої квартири ввалився Альваро. Важко дихаючи та плутаючись у шарфі, він кинув на стіл глянцевий журнал і почав відчайдушно жестикулювати. Ханна, яка, на відміну від інших, зрозуміла його майже одразу, почала гортати сторінки.
— Та що ти… О боже!
«А що, як найкращий поет Італії родом з Пакистану?» — питав їх заголовок статті на розвороті. З фото на них дивися задумливий Хамза, вдягнений в ту саму куртку.
— «Продав десять тисяч екземплярів лише першої збірки…» — приголомшено прочитав Джованні.