Коли я перестала посміхатись

Уривок з роману «Я чи Я»

Сюрприз із серії «ваш клімакс вже з ручками та з ніжками» стався, коли мені було сорок три. З ним прийшла постійна тривога та біль, що не відпускав до кінця. Вже не дозволила собі лягти в лікарню, тому що в чоловіка почався суцільний і безперервний завал на роботі, йому було не до піклування про доньку. Вже тоді вона стала «старшою». А те, що росло всередині, було просто «мале». Я таскала дитячий велосипед і дуже шкодувала, що в нього немає великого кошика для сумок, як у колясці. Тому покупки доводилося робити частинами, аби сумки не були надто важкі.

А на доньку ніби щось найшло – вона перестала слухатись, під час прогулянок тікала і ховалась. Можливо, то була гра. А може, попередження. В будь-якому разі, бігати за нею я не могла. І піднімати на ручки також. Чекала поки вона засне, щоб і самій прилягти, дати передихнути спині та набряклим ногам. Але спати вдень доця відмовилась ще до двох років. Вона просто не хотіла лежати. Опція під назвою «денний сон» стала мені недоступною.

Зате все частіше чулися мої крики: «Доця, повернись! Зупинись! Припини!» Та дворічна бешкетниця не могла вгамуватись.

Часом мені здавалося, що крихітка, яка росте у мене в животі, саме через мої крики боїться зайвий раз поворухнутися. І я з полегшенням зітхала щоразу, коли лікарка прослуховувала її серцебиття.

Мій стан погіршувався, тривога та біль підганяли позакривати проєкти. Де-жа-вю: на восьмому місяці першої вагітності я робила та розписувала барельєфи у замовника на Осокорках, а на восьмому місяці другої готувала до відкриття кав'ярню на Подолі. У пам’яті досі залишилося творче піднесення та азарт, з якими втілювався мій проєкт.

Поки я розфарбовувала лева, що й досі охороняє вхід до кав'ярні, та “зістарювала” стилізовану кам'яну кладку, колеги клеїли на стіни величезні стікери. Розробляючи для них макети, я перебрала сотні фотографій львівських вуличок та найбільш впізнаваних будівель, перемальовувала їх у спеціальному графічному редакторі, стилізувала під постери. Тим часом чудова колежанка прямо на стіні ліпила барельєф Львівського оперного театру.

І там же, серед пензликів та фарб, гралася донька… Їй ледь минуло два з половиною. В салоні штор нас із нею теж добре запам'ятали, бо ловили та розважали цю маленьку непосидючку усі, доки я з менеджером узгоджувала текстильний декор для кав'ярні. А замовниця страшенно боялася, що доведеться викликати мені швидку просто на об’єкт. Того разу обійшлося.

Проте, біль та набряки на ногах ставали дедалі сильнішими, а потім і зовсім нестерпними. Тоді був ще один терміновий кесарів розтин, за два тижні до визначеного терміну. З’явилася на світ ще одна дівчинка. З найкращою зачіскою на весь пологовий будинок. І з очима незрозумілого кольору – чи то чорні, чи то темно-фіолетові. Пізніше вони стали темно-сірими і сяючими.

Шви мої заживали погано, пошматована матка так і не зменшилася до нормальних розмірів. Тому животик мені гарантований на усю решту життя. У малої від народження були проблеми з очима – непрохідні сльозові канали. Кожен канал шунтували кожен по три чи чотири рази. І це все – протягом першого пів-року життя. Інакше було б пізно. Щоразу заради такої операції потрібно було просити когось побути зі старшою. Але за кілька годин вона доводила всіх до сказу, вимагала маму.

Чоловік виходив з дому, коли діти ще спали, і повертався, коли вже спали. Мала навіть його боятися почала, коли бачила по вихідних. Авжеж, якийсь чужий дядько зненацька з’являється поруч. До півроку мала практично жила у слінгу, інакше плакала від болю у животику. Або ж старша трусила її ліжечко, галасувала і не давала спати.

Коли малій було десь півроку, мене запросили повернутися до перекладацької роботи, віддалено. Погодилася, бо запропонували суму, вдвічі більшу за ту, яку платили раніше за роботу в офісі. В кінці розмови керівниця відділу перекладів запитала:

— У вас що, гості? Таке враження, що з десяток дітей біля тебе…

— Та ні, це лише старша виступає. Молодша поки лежить та мугикає тихенько.

Під той концерт та мугикання розпочався дуже непростий період. Я ще не розуміла, що сили мої не безмежні. Не виникало навіть найменшого сумніву, що справлюся з усім.

Крім перекладів, в роботі було ще чотири дизайнерські проєкти. Я не хотіла визнавати поразки. Витримала рік. Проте, врешті-решт, здалася. Замовлення стала брати лише тоді, коли замовник не поспішав. І проєктів стало мало. Дуже мало.

За цей рік я не можу пригадати майже нічого. Тільки напруга, дедлайни і лікарні, лікарні, лікарні… Не проходило й місяця, щоб старша не хворіла на ГРВІ. Три дні в садочку – два тижні вдома. Звісно, мала теж підхоплювала. Це вже зараз, начитавшись та наслухавшись різноманітних спеціалістів, розумію, що пояснити часті хвороби можна не лише слабким імунітетом, а й психосоматикою. Дитина ревнувала до молодшої сестри і прагнула теж залишитися вдома, з мамою.

На той час голова йшла обертом від промивання носів, вітамінів, імуномодуляторів, поїздок у ЛОР-інститут та ще казна куди. Міським транспортом, зрідка – на таксі. Підозра на дисплазію кульшових суглобів. Важка форма вітрянки у обох одночасно. А чоловік в цей час сплавлявся по Дністру на плотах. За ліками та за продуктами бігала сусідська дівчинка-десятикласниця.

Потім ще був грип та ангіна – знов у обох. І знов чоловік в цей час десь у поході. Щоправда, від ентеровірусу ми рятували дітей вже вдвох. По черзі відпоювали старшу, що цілодобово була під крапельницями. А мала… Взагалі не знаю, як вона вижила. Весь час висіла на мені, не відкриваючи очей, майже не ворушилася, тільки смоктала грудне молоко. Будь-що інше викликало безперервну нудоту. Лікарі лише пирхали незадоволено: «Поїть».

У цій жахливій круговерті мала непомітно навчилася повзати, сидіти і ходити. Навіть говорити. От тільки спогадів про це майже не залишилось. Цифрові фотографії, коротенькі відео десь на зовнішньому диску, звісно, є. А от в пам’яті – немов діра випалена. Хай мої випробуваннями комусь здаються незначними, типу, в людей і гірші проблеми є. Так, є. Але мене турбували мої власні. Вони валилися саме на мене, а не на якихось віртуальних «інших людей». Вони ніби тонкими гострими списами пробивали мою енергетичну оболонку, перетворюючи її на сито, крізь яке безповоротно витікали сили, радість, любов.

Тоді я вперше відчула, що з однієї пастки потрапила в іншу. З «неповноцінної бездітної жінки» перетворилася не на щасливу маму, а на домогосподарку, яка мусить піклуватися про всіх та все. А це зовсім не для мене, як виявилося.

Актор не може жити без глядачів та оплесків. Дизайнеру та майстру, як повітря, необхідні визнання та захват від його творінь. Я це втратила і почала задихатися. Більше за все дратувало і дошкуляло те, що моя відмова від професійної діяльності сприйнялася як належне. Аякже, ти ж тепер мати, ти про це мріяла, ось маєш! Грайся, вчи, розважай, води, носи, гуляй, прибирай, мий, пери, прасуй, купляй, вари, годуй, буди, вкладай, лікуй… До речі, чому ти замовлення брати перестала? Як це – немає часу? Навчись організовувати свій день, щоб знаходити час на роботу та відпочинок. Хто має це зробити за тебе?

Безліч нав’язаних обов’язків, що з’їдаюсь увесь ресурс. Ні часу, ні місця для відновлення. І щирий подив навіть від найближчих друзів: «Ну, ти ж цього хотіла? Чого тепер скаржишся?»

Ні, не цього. Я не хотіла міняти свій яскравий світ, в якому мені, як могутній чарівниці, підкоряються кольори та форми, на нудне стояння біля плити, безкінечне миття посуду, прання та прибирання. Я не мала наміру обмежуватись лише дитячими інтересами. Шукала способи гармонійно поєднати ці світи, але вони вперто не хотіли стикуватись.

Я мріяла про дітей, та чи то була моя мрія? Чи нав’язаний суспільством стереотип про жіноче призначення? Діти прийшли, коли на них перестали чекати. Коли я прийняла себе таку, фізіологічно несумісну з материнством. Тепер вони є – двоє чудових дівчаток, таких бажаних, розумних, талановитих, гарненьких. Щоденне нагадування про те, що дива трапляються, і що у Господа свої плани щодо нас. Але цього замало для щастя. На жаль, за щоденними клопотами я майже забула, що це таке. Навіть почала сумніватися, чи й взагалі колись знала. Лише намагалась довести всім, і собі в тому числі, що я чогось варта незалежно від сім’ї та дітей.