.jpeg)
Такі ранки я полюбляв найбільше — канікули тільки розпочалися, батьки поїхали на закупи, ти ніжишся на високому ліжку у дідовій хаті, а ба тебе ще жаліє і не будить дуже рано. Втім останнє треба було цінити особливо, бо вже за день-два наші витребеньки їй точно набриднуть, і вона зазиратиме у спальню й шипітиме: «Ану, малі чортяки, прокидайтеся. Вже й сонце пече. Тільки Христинку не будіть мені».
Звісно, Христинка… Ба боялася зайвий раз засмутити Христю. Бо ж малу заразу привозили три рази на рік. А ми з Яріком тут були, як не раз любила повторити ба, «як прописані».
Тільки ступив за поріг хати, наче пірнув у гірську річку. Колись я в таку занурився. Опустимо той момент, що мені на це сказала Ірина Степанівна, яка на той час «вже тричі пожалкувала, що зголосилася на цю екскурсію». Але ж як було добре!
От і зараз я здригнувся від бадьорої прохолоди. І одразу ж здригнувся вдруге — на лавці сиділа Христя, наче йог. Я дивився на її скручені у бублик ноги та не розумів, куди ж поділися її кістки.
Вона розплющила одне око, а потім знову зажмурилася. Ще та кривляка.
З хати вивалився напівсонний Ярік.
— Опа, а це що таке?
Вона ніби чекала на це. Ледь помітна хитра усмішка — щоб вона там не надумала, я вже знав, що треба приготуватися.
— Валік, — звернулася Христя до мене, — як думаєш, ким ти був у минулому житті?
— Шо?...
— Я от, — здалося, що моя відповідь зовсім її не цікавила, — була каменем.
— Ти з дуба впала?
Ноги її розплелися та опустилися на землю, а от руки навпаки — закрутилися у ще більш химерний вузол. От це — типова Христя!
— З якого дуба? Я була каменем на березі річки.
— Може отої, що ми в Карпатах бачили? — озвався Ярік.
— Ну, звичайно, — буркнув я.
— А ти? — що ж, Яріка завжди було легше затягнути у такі розмови.
Брат так напружив своє обличчя, наче й направду щось намагався пригадати:
— Мама каже, що я був малим поросям, ним й залишуся.
— Божа правда, — повз нас пройшла ба. Сьогодні вона була в хорошому настрої. У поганому б вже відправила допомагати діду на городі.
Христя задумливо подивилася кудись у бік виноградника. Я відчував — готувала нову підставу. І не помилився.
— Ярік, а у кого ти б хотів переродитися? Тільки не кажи, що в порося.
— Та я ще з цим життям не розібрався.
Тут я з братом повністю погоджувався. Якщо в мене були хоч якісь плани на життя — зʼїхати на вєліку з дальнього пагорба без рук, спробувати сигару та назбирати на приставку, це й же — котився за вітром.
— А ти? — звісно ж, Христя не могла оминути мене.
— Псом.
— Якої породи?
Оце вже справжня підстава! Я поглянув на Рекса, що чухався біля своєї будки. Блохань ніби все відчув та співчутливо блимнув очима: «Про породи, Валіку, то не до мене». А сам я знав всього дві. Перша — німецька вівчарка. Тут треба бути чесним перед собою, розумом я не блищав. То ж залишився варіант…
— Чао-чао.
Ярік пирснув від сміху.
— Оце ти ляпнув. То ж італійці так вітаються. Памʼятаєш, приїздив до нас Антоніо з тіткою Ніною. Усе тут бігав — чао! Чао! — Ярік раптом змовк і задумався. — А може то так він прощався…
Христя важко видихнула та підвелася з лавки:
— Чао. Побачимося за сніданком.
— Ага, — я плюхнувся на її місце.
— Ти чого? — Ярік вмостився поруч. — Міг би сказати «вівчаркою».
Я невпевнено похитав головою. Христя зачепила щось невідоме у моїй душі. До такого я не готувався. Це ж виходило, треба було планувати не тільки це, а й наступне життя. Хто ж знав, хто ж знав.