.jpeg)
У кожної людини настає такий день, коли вона готова, щоб про її життя зняли фільм, написали поему чи замовили пісню по радіо. Або увіковічнили її в тікток мільйонами переглядів. До цього теж краще бути готовими. Я ж людина скромна і мрію про старий-добрий бродвейський мюзикл. Такий, знаєте, без розкішних декорацій, але з танцями і піснями. Як "Гамільтон", наприклад. Або, якщо наполягаєте, щось в стилі "Чикаго". Хоча, судячи за вже прожитим кавалком сюжету, це буде варіація на тему "Книги Мормонів".
Коли я згадую своє дитинство та юність, то навіть у буденному житті мене супроводжувала музика та спів. Дитячий шкільний хор, вокальний ансамбль, хор у музичній школі — це лише те, що входило в "обов'язкову програму". А ще була участь у недільній школі при церкві, де ми теж багато співали. Пісні виручали під час сімейних поїздок в автомобілі, сезонної праці в полі та довгих вечорів вдома, коли вимикали світло.
Я люблю мюзикли за те, що це класичний сторітелінг, ефектно підсилений музикою, співом та хореографією. Словом, я обожнюю цей жанр за все те, що інші люди в ньому терпіти не можуть. І це нормально. Не всіх доля нагородила музичним слухом, гарним голосом та відчуттям прекрасного. Хтось же має і бойовики любити.
Про те, що природа була щедрою до мене, неодноразово нагадували ровесники, дражнячи за великі вуха. Я провела своє мінідослідження і дізналася, що лише люди з великими вухами мають прекрасний музичний слух. І лише вони потраплять до Раю (цей аргумент я придумала сама, в цілях самозахисту. І діяв він безвідмовно.). Голос в мене теж був непоганий, але особисто мені не подобався. Та все ж, я знала, що він є і користувалася ним як індульгенцією для прогулів. Завжди можна було списати все на репетицію і концерти.
Якось перед операцією з видалення апендициту в лікарні мене запитали, яка в мене група крові. Я не мала найменшого уявлення, проте з впевненістю повідомила, що співаю другим мецо-сопрано і мій діапазон голосу не те що б вражаючий, але стабільний — півтори октави.
Думаю, що в головній ролі мого мюзиклу могла б зіграти Емма Стоун. Як варіант.
Естрадний спів мене не приваблював, але зіркове життя музикантів здавалося вартим усіх додаткових зусиль, якого вимагали виступи соло. Та щойно я розмріялась про перемогу на "Євробаченні" і намалювала собі яскравий сценічний образ, в якому я планувала пройтися переможною ходою коридорами школи, як втрутилася реальність і зі сценою було покінчено.
Трапилося це в літньому таборі, коли мені було 14 років. Для нас організували імпровізоване шоу талантів. Дирекції табору здалося, що це прекрасний спосіб познайомити учасників зміни. Ми з однокласницею зголосилися виступити дуетом і нам запропонували широкий вибір хітів російської популярної музики. Для мене це був зовсім новий напрямок, але я всеціло покладалася на свій голос, слух і харизму однокласниці.
Про те, що ми пролетіли, стало очевидно з перших хвилин на сцені. Спочатку ми не вписалися в фонограму. Потім виявилось, що і слів не знаємо далі першого куплету. Десь з-під сцени вигулькнув музичний оператор і жестами благав зупинитися, але ми вирішили компенсувати невдалий початок хореографією, завченою для якоїсь іншої нагоди та пісні. Зал вибухнув нестримним сміхом, сцену ми покинули під акомпанемент не оплесків, а свисту. Це була миттєва карма за несмак у виборі пісні, не інакше! В залі були присутні кількасот дітей та підлітків, з якими нам ще судилось відпочивати два тижні. Подумки я собі пообіцяла, що якщо переживу ту ганьбу, то ніколи не співатиму російською і не зазіхатиму на лаври естрадної зірки.
Як добре, що в ті часи не було смартфонів. Якщо це читає хтось з присутніх на тому виступі, знайте — мені дуже шкода. Ми всі вийшли з залу травмовані, кожен по-своєму.
Згадавши цей драматичний епізод, я придумала кращу кандидатуру для головної ролі в мюзиклі. Запросіть Леді Гагу! (Вибач, Еммо. Може, якось наступного разу!)
Після першого провалу я більше не довіряла своєму голосу. Спів нікуди не пропав із мого життя, але виступів на сцені я уникала, наскільки це було можливо. В Україні ніщо важливе не відбувається без пісні: весілля, похорони, революції, поїздки в електричці, вечір зустрічі випускників, Коляда і похід із друзями в гори. Мимоволі починаєш сприймати і спів, і свій голос як щось звичне. Це найприродніший спосіб дати волю своїм емоціям і для цього не потрібен талант. Береш пісню — і користуєшся на здоров`я.
Інша справа — Америка. Коли я потрапила сюди вперше, для мене стало відкриттям, що люди тут не співають. У країні, яка продукує найбільшу кількість хітів у поп-чартах, де щороку ставлять з десяток високобюджетних мюзиклів і де не втрачають популярності шоу на кшталт "Американського ідола", не заведено співати на побутовому рівні, просто так — для душі. Навіть не пробуйте затягнути якусь жалібну пісню на американських поминках. І вже точно не співайте a cappella в когось на весіллі. Залиште це професіоналам. Американці переживають наближення панічної атаки, коли чують аматорський спів.
Америкa підкорила мене іншим — спрагою слухати та розповідати історії. На тих же весіллях, похоронах чи вечірках із нагоди виходу на пенсію, замість групової вокалотерапії, всі з нетерпінням слухають промови. Серед присутніх обирають кількох спікерів, які мають виконати важливу місію — емоційно розрядити публіку чи навпаки — задати події потрібний настрій. І не варто плутати це з виголошенням тостів. Це зовсім різні жанри. "Спіч" передбачає кілька обов`язкових елементів: щось ліричне, щось дотепне, щось особисте і щось доброзичливе. Під час виступу присутні повинні усміхнутись, здивуватись, просльозитись. Опісля, якщо все пройшло успішно, вони підходитимуть до спікера знайомитись і дякувати за промову. Вони захочуть з ним чи з нею випити, поговорити, одружитись чи підписати контракт. Проситимуть номер телефону на випадок, якщо їм потрібна буде промова. Це стосується не тільки розважальних чи сімейних заходів. Зверніть увагу, що в Америці школярі вивчають найвідоміші промови відомих людей, а мистецтво публічних виступів входить до переліку обов'язкових дисциплін у багатьох коледжах.
Добре написана промова має ще один елемент — в ній має бути присутній "ваш власний голос". Тобто, завченим анекдотом чи тостом, збереженим із вайберівського чату, не відбудешся.
"Знайти власний голос" рекомендують всі посібники з креативного письма та викладачі на курсах акторського мистецтва. Це вже свого роду мантра. Що саме означає той "голос" — думки різняться. Може, це еквівалент авторського стилю в літературі, який напрацьовується роками. Але концепція мені сподобалась, щойно я вперше про неї почула.
На відміну від співу, в письмі я не боялася бути почутою і не ховалася за трьома рядами "хористів" та їхніми голосами. Я почувалась якщо не впевненою, то принаймні захищеною від свисту з залу — письмо не вимагало додаткового перформансу на сцені, красивої зовнішності, грації та координації. Мій "голос" у текстах міг звучати як завгодно, переді мною було все життя для того, щоб випрацювати те звучання, в якому я почувалася максимально вільною.
Коли я почала систематично писати, то навіть не помітила, що вже більше десяти років не співаю. В еміграції це здавалося зайвим і недоречним. Я вирішила, що самовираження через письменництво нічим не гірше співу. Чомусь у моїй уяві ці два медіуми не могли співіснувати. Мій голос залишився в Україні, а в Штатах я знайшла інший. Тільки який він — я ще досі не знаю.
Так тривало до лютого 2022-го року. Після вторгнення росії і з початком повномасштабної війни, зникло бажання писати. Будь-що. Навіть скласти список до магазину вимагало енергії, запаси якої вичерпались. Слова, історії, література, книги — відійшли на задній план. Вони не задовільняли моїх емоційних потреб, не давали відповідей на болючi питання і через них я не могла вивести накопиченого гніву, люті, жаху і відчаю. Спершу це було схоже на камінь, що застряг у горлі і заважає розмовляти. Потім він збільшився і ліг на груди, заважав плакати. Камінь продовжував рости і покотився в живіт, не даючи змоги випрямитись. Пізніше мені вже навіть не хотілося вставати з ліжка, щоб не волокти цю глибу за собою.
— Спробуй співати, — порадив мені свекр під час однієї з наших розмов. — Мені допомагає. Я беру пісенник і співаю народних пісень. Куди ходжу, там і співаю.
Я подумала, що якщо йому в Україні це допомагає, то, мабуть, варто спробувати. Зрештою, відео, де українські військові співають не на камеру, а для себе, навіть виснажені ворожим полоном, додавали пораді свекра ваги. Але я так давно не співала, що просто не знала звідки почати. Мій голос не слухав мене, не відкликався на спроби заспівати навіть найпростішу колискову чи коляду. Під час антиросійських протестів я навіть "Ще не вмерла України..." проговорювала, а не співала. Щось зламалося в мені, якась "заводська прошивка", і я не знала як її полагодити.
Влітку ми з донькою дивилися стару версію Діснеївського мультика "Русалонька". Сюжет однойменної казки мені був, звісно ж, відомий. Але в мультику саме пісенні номери пройняли мене з неочікуваною силою. Соло злої чаклунки Урсули, яка виманює в наївної Русалоньки голос взамін на можливість познайомитись з принцом, викликало в мене бурю емоцій. "Ти відмовляєшся від власного голосу, щоб в майбутньому твоїм іменем люди назвали пральний порошок", — подумки докоряла я собі.
В липні я побачила оголошення викладачки вокалу про набір студентів для онлайн занять. Катерина Ковтун відписала мені, що вона з донькою тимчасово в Польщі, розпитала про мої очікування від співу. Ми домовились займатися два дні на тиждень. Катерина терпляче спостерігала за тим, як я вперто, але марно намагаюсь контролювати свої перепади настрою. Кожен урок ми починаємо з простих вправ для міміки. Мене здивувало те, як за попередні пів року заціпеніли м`язи обличчя. Ми розспівували народні пісні, вокалізи, спробували кілька відомих пісень українських виконавців. Не скажу, що спів одразу приніс мені полегшення і якось суттєво змінив стан речей. Ні, часом урок вимагав необґрунтовано великих запасів енергії. Інколи все це здавалося позбавленим сенсу. В грудні я попросила Катерину перейти на легший розклад і ми зустрічались раз на тиждень. Я зловила себе на думці, що мені цього мало. Перечитавши свої спостереження у щоденнику, я помітила, що наші уроки вокалу — чи не єдина година робочого тижня, коли я розслабляю своє обличчя, відпускаю всі переживання і просто даю волю емоціям, випускаю свій голос назовні. Нaйбільшою зміною було те, що мене більше не дратував мій голос. В записі він здавався мені співзвучним з тим метафоричним голосом, яким я пишу. Нарешті вони перетнулись, зустрілись, наклались один на одного і зазвучали в спокійній гармонії. Очевидно, що це не естрадне звучання, до якого в мене ніколи не було хисту. І вже точно не академічно-хорове. Я не знаю, чи для нього є визначення або жанр. Я думаю мій голос трохи ліричний, як українські пісні, але часом йому хочеться імпровізувати, дражнитися і не боятися брати високі ноти, як у джазі. Вони мені дуже дорогі, мої голоси. З одним я народилася, а інший здобула в дорослому віці.
Я все ще намагаюсь зрозуміти, чому в Америці люди не співають. Однієї ночі, в готелі невеликого міста Південної Дакоти, крізь сон я почула таке знайоме звучання щасливих, п`яних голосів. "Ну нарешті!", — подумала я і побігла до дверей подивитися на рідкісний вид американців, яких несла кудись незнайома мені мелодія. Однак, коли я прислухалась, то виявилось, що це нетверезі гості готелю пристрасно сперечаються про біткоїни, криптовалюту, промисловий індекс Доу-Джонса та рівень інфляції. "З цього б вийшов дотепний мюзикл", — прошепотіли мої голоси і спокійно заснули.
Редакція тексту: Юлія Желізко